Призначення обмежувальних заходів за кримінальним законодавством України

Abstract

Дисертація є одним із перших в Україні комплексним кримінально-правовим дослідженням призначення обмежувальних заходів за кримінальним законодавством України. Проаналізовано домашнє насильство з позицій розуміння його як об’єкта державної кримінально-правової політики та протидії в Україні. Автором констатовано, що домашньому насильству властивий найвищий ступінь ескалації сімейного конфлікту, його вияви несумісні з нормальними сімейними та іншими, пов’язаними з ними відносинами. З кримінально-правової точки зору домашнє насильство є найбільш грубим порушенням прав і свобод людини, а відтак держава не повинна залишати поза своєю увагою проблеми домашнього насильства, приділяючи протидії домашньому насильству особливу увагу в системі державної кримінально-правової політики. Автором обґрунтовано, що домашньому насильству властиві ознаки, які якісно відрізняють його від аналогічних правопорушень, вчинених щодо потерпілого незнайомою йому особою (латентність, систематичність, жертвами такого насильства стають найбільш беззахисні категорії громадян, а кривдниками – особи з найближчого оточення). Отже, обґрунтованими є пропозиції щодо внесення змін стосовно можливості одночасного застосування як пробайційної програми, так і програми для кривдників, застосування нового обмежувального заходу, такого, як заборона наближатися на визначену відстань до особи, яка постраждала від домашнього насильства. З огляду на це правильним є диференційований підхід до кримінально-правового забезпечення протидії домашньому насильству. Автором також звернено увагу на неоднакове формулювання поняття «домашнє насильство» у ст. 126-1 КК України та Законі України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». На підставі їх аналізу запропоновано назву та диспозицію ст. 126-1 КК України, яка передбачає кримінальну відповідальність за окремі форми кримінального насильства, викласти в новій редакції. Встановлено, що в сучасних умовах покарання за кримінальні правопорушення, пов’язані з домашнім насильством, як традиційний захід кримінально-правового характеру не може подолати всі виклики у сфері охорони «здорових» сімейних відносин, що, своєю чергою, актуалізує існування можливості для застосування ще й інших заходів кримінально-правового характеру. У зв’язку з цим 2017 року було ухвалено Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами», завдяки чому у кримінальному праві України з’явився інститут обмежувальних заходів. У роботі наведено аргументи на користь віднесення обмежувальних заходів саме до заходів кримінально-правового, а не адміністративно-правового характеру, та підтримано позицію законодавця щодо правового регулювання їх застосування саме в КК України. Визначено значення інституту обмежувальних заходів, яке, на думку автора, полягає у сприянні запобіганню вчинення нових кримінальних правопорушень стосовно потерпілого від домашнього насильства; забезпечення виховного впливу на кривдника через надання відповідної допомоги в межах виконання програми для кривдників або пробаційної програми, зменшення латентності відповідних кримінальних правопорушень. Проведено історико-правовий аналіз законодавства про кримінально правові заходи реагування на домашнє насильство в Україні. Визначено, що тривалий час держава не приділяла належної уваги правовому регулюванню щодо реагування на домашнє насильство. Вагомим кроком у напрямі регламентування кримінально-правових заходів реагування на домашнє насильство в Україні пов’язано з імплементацією у 2017 році положень Стамбульської конвенції, внаслідок чого у вітчизняному кримінальному праві з’явився інститут обмежувальних заходів. Розкрито поняття обмежувальних заходів, що застосовуються до осіб, які вчинили домашнє насильство. Констатовано, що обмежувальні заходи є заходами кримінально-правового впливу, а точніше – заходами кримінально-правового характеру, внаслідок чого їм притаманні всі ознаки останніх. У дисертації також визначені специфічні ознаки обмежувальних заходів: 1) установлюють певні межі поведінки кривдників, а також пов’язують можливість реалізації групи прав певними умовами; 2) виключність застосування; 3) умовою застосування є випадки, коли кривдник може повторно вдаватися до насильства і наявність відповідного інтересу потерпілого; 4) застосовуються судом, для якого це є дискреційним повноваженням; 5) тимчасовий характер дії; 6) питання про їх призначення вирішується одночасно з призначенням покарання, або звільненням від кримінальної відповідальності чи покарання; 7) мета застосування пов’язана з посиленням кримінально-правового захисту осіб, які потерпіли від домашнього насильства. Уперше звернено увагу на доцільність внесення змін до ч. 3 ст. 76 КК з метою уточнення, що необхідність і достатність для виправлення особи, ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особа винного та обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання, беруться до уваги саме при покладенні на особу обов’язків, передбачених ч. 3 ст. 76, а не ч. 2 ст. 76. Встановлено, що сучасне кримінальне законодавство пропонує широкий перелік обов’язків, які можуть покладатися на кривдника у зв’язку із застосуванням щодо нього обмежувальних заходів. Звернено увагу на підходи до застосування законодавцем термінів «обмеження» та «заборона» при формулюванні законодавцем змісту обмежувальних заходів, які слід брати до уваги під час визначення їх сутності. Визначено недоліки правового закріплення окремих видів обмежувальних заходів та акцентовано увагу на проблемні моменти в їх практичній реалізації. Обґрунтовано необхідність запровадження нового обмежувального заходу, який дозволив би покладати на кривдника заборону наближатися безпосередньо до потерпілого. Також запропоновано уможливити покладення на кривдника обов’язку пройти одночасно і пробаційну програму, і програму для кривдників (буквальне тлумачення п. 5 ч. 1 ст. 91-1 КК України дає підстави припустити, що законодавець розглядає такі обмежувальні заходи як альтернативні). Запропоновано авторське бачення підстав та умов застосування обмежувальних заходів щодо осіб, які вчинили домашнє насильство. Підставою для застосування щодо особи обмежувальних заходів визнано вчинення нею злочину, пов’язаного з домашнім насильством. Умовами їх застосування, на переконання автора, слід визнавати: засудження особи до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, або звільнення її від покарання, або звільнення її від кримінальної відповідальності; наявність інтересу потерпілого, пов’язаного з вчиненням щодо нього домашнього насильства, в застосуванні таких обмежувальних заходів. Аргументовано невиправданість існуючої судової практики, яка припускає можливість застосування до особи обмежувальних заходів лише тоді, коли у відповідних процесуальних документах, складених на стадії досудового провадження, є вказівка на вчинення особою злочину, пов’язаного з домашнім насильством, незважаючи на те, що об’єктивно злочин є таким. Встановлено суб’єкти, стосовно яких можуть бути застосовані обмежувальні заходи, та запропоновано поширити можливість застосування окремих обмежувальних заходів на неповнолітніх. Означено проблему відповідальності за невиконання обмежувальних заходів та пов’язаної з нею проблеми здійснення контролю за поведінкою кривдника щодо виконання ним обов’язків і обмежень, передбачених конкретним обмежувальним заходом. Констатовано, що чинне сьогодні законодавство не дає відповіді на запитання щодо того, яким чином орган пробації повинен здійснювати контрольні повноваження, у зв’язку з чим висловлено позицію про можливість поширити на кривдників застосування заходів, передбачених наглядовою пробацією. Визначено засади застосування обмежувальних заходів, до яких автор відносить такі: cуд застосовує обмежувальні заходи за наявності підстав та умов їх застосування, визначених ст. 91-1 КК України; суд застосовує обмежувальні заходи в межах видів, визначених ч. 1 ст. 91-1 КК України, та в межах строків, визначених ч. 3 ст. 91-1 КК України; суд застосовує обмежувальні заходи з урахуванням мети обмежувальних заходів – для забезпечення інтересів потерпілого; заходи, що застосовуються, та строк їх дії має бути пропорційним стосовно особи кривдника та наявних загроз щодо безпеки потерпілого. Досліджено питання так званої «позитивної ефективності» обмежувальних заходів. З огляду на мету обмежувальних заходів визначено критерії їх ефективності (рівень досягнення цілей, закладених в інституті заходів кримінально-правового характеру, рівень витрат, затрачених на виконання мети обмежувальних заходів (матеріальних, кадрових, часових тощо), а також окреслено проблему неефективності застосування окремих обмежувальних заходів (якість забезпечення індивідуальної превенції обмежувальними заходами не завжди відповідає бажаним очікуванням). Розглянуто актуальні питання імплементації рішень Європейського суду з прав людини у справах, пов’язаних з домашнім насильством, у судову практику України, та актів інших міжнародних інституцій. Хоча для Європейського суду з прав людини справи про домашнє насильство є доволі новою категорією справ, однак його практика у цьому напрямі динамічно розвивається, а відповідні позиції заслуговують імплементації у вітчизняне законодавство. Окреслено можливі шляхи вдосконалення законодавчого забезпечення застосування обмежувальних заходів щодо осіб, які вчинили домашнє насильство. Зазначено, що перспективними векторами розвитку досліджуваного законодавства є, зокрема, закріплення розгляду питання про застосування обмежувальних заходів саме як обов’язку суду, оптимізація встановлених законодавцем строків застосування обмежувальних заходів, розширення дії передбачуваних обмежень і заборон не лише щодо забезпечення інтересів потерпілої особи, а і її близьких осіб, послідовне утвердження принципу пропорційності при застосуванні до особи обмежувальних заходів.

The dissertation is one of the first in Ukraine complex criminal law research of appointment of restrictive measures according to the criminal legislation of Ukraine. Domestic violence is analyzed from the standpoint of understanding it as an object of state criminal law policy and criminal law protection in Ukraine. The author states that domestic violence is haracterized by the highest degree of escalation of family conflict, its manifestations are incompatible with healthy family and other similar relationships. From the criminal law point of view, domestic violence is the most serious violation of human rights and freedoms, and therefore the state should not ignore the problem of domestic violence, giving the fight against domestic violence a prominent place in the system of state criminal policy. The author substantiates that domestic violence is characterized by features that qualitatively distinguish it from similar offenses committed against the victim by a stranger. In view of this, the legislator must take a differentiated approach to the criminal law enforcement of domestic violence. The author also draws attention to the different wording of the concept of «domestic violence» in art. 126-1 of the Criminal Code of Ukraine and the Law of Ukraine «On Prevention and Counteraction to Domestic Violence». Based on their analysis, the title and disposition of art. 126-1 of the Criminal Code of Ukraine, which provides for criminal liability for certain forms of criminal violence, shall be reworded. It is established that in modern conditions the punishment for criminal offenses related to domestic violence, as a traditional measure of criminal law, cannot overcome all the challenges in the field of protection of «healthy» family relations, which, in turn, actualizes the possibility to apply and other measures of a criminal law nature. In this regard, in 2017 the Law of Ukraine «On Amendments to the Criminal and Criminal Procedure Codes of Ukraine to implement the provisions of the Council of Europe Convention on Preventing and Combating Violence against Women and Domestic Violence» was adopted, thus in criminal law Ukraine has an institute of restrictive measures. The paper presents arguments in favor of classifying restrictive measures as measures of criminal law, not administrative law, and supports the position of the legislator on the legal regulation of their application in the Criminal Code of Ukraine. An attempt was made to determine the significance of the institution of restrictive measures, which, in the author’s opinion, is to help prevent the commission of new criminal offenses against the victim of domestic violence; ensuring the educational impact on the offender by providing appropriate assistance within the implementation of the program for offenders or probation program, reducing the latency of relevant criminal offenses. A historical and legal analysis of the legislation on criminal law measures to respond to domestic violence in Ukraine was conducted. It was determined that for a long time the state did not pay due attention to the legal regulation of the response to domestic violence. An important step towards regulating criminal law measures to respond to domestic violence in Ukraine is the implementation of the provisions of the Istanbul Convention in 2017, as a result of which the institution of restrictive measures has appeared in domestic criminal law. An attempt has been made to reveal the concept of restrictive measures applied to perpetrators of domestic violence. It is stated that restrictive measures are measures of criminal law influence, or more precisely – measures of criminal law nature, as a result of which they have all the features of the latter. The dissertation also identifies specific features of restrictive measures: 1) establish certain limits of behavior of offenders, as well as link the possibility of exercising a number of rights under certain conditions; 2) exclusivity of application; 3) the condition of application is cases when the offender may repeatedly resort to violence and the presence of the relevant interest of the victim; 4) are applied by a court for which it is a discretionary power; 5) the temporary nature of the action; 6) the issue of their appointment is resolved simultaneously with the imposition of punishment, or release from criminal liability or punishment; 7) the purpose of the application is to strengthen the criminal law protection of persons who have suffered from domestic violence. For the first time attention is paid to the expediency of amending Part 3 of Art. 76 of the Criminal Code in order to clarify that the need and sufficiency to correct the person, the severity of the crime, the perpetrator and mitigating or aggravating circumstances are taken into account when imposing on a person the obligations under part 3 of art. 76, and not part 2 of art. 76. It is established that the current criminal law offers a wide range of responsibilities that may be imposed on the offender in connection with the application of restrictive measures against him. Attention is paid to the approaches to the use by the legislator of the terms «restriction» and «prohibition» in formulating the content of restrictive measures by the legislator, which should be taken into account when determining their essence. The shortcomings of the legal consolidation of certain types of restrictive measures are identified and the problematic moments in their practical implementation are emphasized. The need to introduce a new restrictive measure – imposing on the offender the a ban to approach directly to the victim – is justified, it is proposed to allow the possibility of simultaneous use of both the probation program and the program for offenders. The author’s vision of the grounds and conditions for the application of restrictive measures against persons who have committed domestic violence is proposed. The basis for the application of restrictive measures against a person is considered to be the commission of a crime related to domestic violence. The conditions of their application, according to the author, should be recognized: sentencing a person to punishment not related to imprisonment, or his release from punishment, or his release from criminal liability; the victim’s interest in committing domestic violence in the application of such restrictive measures. It is argued that the existing case law, which assumes the possibility of applying restrictive measures to a person only when the relevant procedural documents drawn up at the stage of pre-trial proceedings, indicate that a person commits a crime related to domestic violence, despite the fact that objectively the crime is as follows. Entities to which restrictive measures may be applied have been identified and it has been proposed to extend the possibility of applying certain restrictive measures to minors. The issue of liability for non-compliance with restrictive measures and the related problem of monitoring the offender’s behavior in relation to the performance of his duties and restrictions under a specific restrictive measure has been raised. It is stated that the current legislation does not answer the question of how the probation body should exercise control powers. An attempt was made to determine the principles of application of restrictive measures, to which the author refers as follows: the court applies restrictive measures in the presence of grounds and conditions of their application, defined in art. 91-1 of the Criminal Code of Ukraine; the court applies restrictive measures within the types specified in part 1 of art. 91-1 of the Criminal Code of Ukraine and within the time limits specified in part 3 of art. 91-1 of the Criminal Code of Ukraine; the court applies restrictive measures taking into account the purpose of restrictive measures – to ensure the interests of the victim; the measures taken and their duration should be proportionate to the identity of the offender and the threats to the safety of the victim. The issue of the so-called «positive effectiveness» of restrictive measures has been studied. Based on the purpose of restrictive measures, the criteria for their effectiveness are defined, as well as the problem of inefficiency of application of certain restrictive measures is outlined. Topical issues of implementation of the decisions of the European Court of Human Rights in cases related to domestic violence into the case law of Ukraine are 12 considered. Although for the European Court of Human Rights cases of domestic violence are a fairly new category of cases, its practice in this area is developing dynamically, and the relevant positions deserve to be implemented in domestic law. Possible ways to improve the legislative provision for the application of restrictive measures against perpetrators of domestic violence are outlined. It is noted that promising vectors of development of the studied legislation are, in particular, consolidation of the issue of restrictive measures as a duty of the court, optimization of the term of restrictive measures established by the legislator, extension of the envisaged restrictions and prohibitions not only to ensure the interests of the victim close persons, consistent approval of the principle of proportionality in the application of restrictive measures against a person.