Адміністративно-деліктна кваліфікація домашнього насильства: критика чинної моделі та перспективи криміналізації

Abstract

Статтю присвячено адміністративно-деліктній кваліфікації домашнього насильства, а також критичному переосмисленню критеріїв його відмежування від кримінально караного діяння та побутового конфлікту. Визначено, що у центрі наукової уваги перебуває суперечність між формальною законодавчою конструкцією, за якою ст. 1732 КУпАП віднесена до правопорушень, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку, та реальною правовою природою домашнього насильства як посягання на базові права людини, зокрема на гідність, свободу, психічну цілісність, тілесну недоторканність і право на безпечне приватне життя. У роботі проаналізовано вплив останніх законодавчих змін до КУпАП, зумовлених імплементацією положень Стамбульської конвенції, та обґрунтовано, що посилення санкцій, розширення змісту правопорушення, збільшення строків притягнення до відповідальності й запровадження додаткових механізмів впливу на кривдника свідчать про поступовий нормативний рух домашнього насильства у бік криміналізації. Доведено, що попри збереження адміністративно-правової форми реагування, законодавець фактично визнає підвищений рівень суспільної шкідливості цього діяння, що вже не повною мірою відповідає традиційному розумінню адміністративного проступку. На основі аналізу сучасних наукових позицій розкрито дискусійність питання про об’єкт домашнього насильства, його суспільну небезпечність, зміст систематичності та межі переходу від адміністративної до кримінальної відповідальності. Показано, що в доктрині дедалі виразніше утверджується підхід, відповідно до якого домашнє насильство не може розглядатися лише як форма посягання на публічний порядок, оскільки його безпосереднім змістом є контроль, підкорення, психологічне придушення та руйнування автономії потерпілої особи. У зв’язку з цим обґрунтовується висновок, що кількісний критерій повторюваності епізодів, покладений в основу чинної моделі кримінально-правового реагування, є недостатнім і концептуально вразливим, оскільки суспільна небезпечність насильства виникає вже в момент першого акту домінування, який запускає процес деструкції особистості. У статті також досліджено практичну проблему відмежування домашнього насильства від побутового конфлікту. Обґрунтовано, що зовнішня схожість окремих поведінкових проявів не дає підстав для їх автоматичного ототожнення, а належна кваліфікація можлива лише за умови з’ясування спрямованості поведінки кривдника. Запропоновано застосовувати телеологічний підхід, за яким визначальним є не сам факт сварки, словесної агресії чи емоційного напруження, а мета впливу: у конфлікті воля особи спрямована на відстоювання позиції чи переконання іншого, тоді як у домашньому насильстві — на підкорення, злам, контроль і придушення свободи. Саме така відмінність, на думку автора, має бути покладена в основу правозастосовної оцінки дій поліцейських і суддів. За результатами дослідження сформульовано висновок, що чинна модель правової кваліфікації домашнього насильства потребує концептуального перегляду. The article is devoted to the administrative-delict qualification of domestic violence, as well as to a critical rethinking of the criteria for distinguishing it from a criminally punishable act and from an ordinary domestic conflict. It is established that the central issue of the study lies in the contradiction between the formal legislative framework, under which Article 1732 of the Code of Ukraine on Administrative Offenses is classified among offenses encroaching upon public order and public safety, and the actual legal nature of domestic violence as an infringement upon fundamental human rights, in particular human dignity, freedom, psychological integrity, bodily inviolability, and the right to a safe private life. The paper analyzes the impact of the latest amendments to the Code of Ukraine on Administrative Offenses, introduced in the course of implementing the provisions of the Istanbul content of the offense, the extension of limitation periods for imposing liability, and the introduction of additional mechanisms of influence upon the offender indicate a gradual normative shift of domestic violence toward criminalization. It is demonstrated that, despite the preservation of an administrative-law form of response, the legislator фактично acknowledges the heightened social harmfulness of this conduct, which no longer fully corresponds to the traditional understanding of an administrative offense. Based on an analysis of contemporary scholarly approaches, the article reveals the controversial nature of the issue concerning the object of domestic violence, its social dangerousness, the content of the criterion of systematicity, and the boundaries between administrative and criminal liability. It is shown that legal doctrine increasingly affirms the view that domestic violence cannot be regarded merely as an encroachment upon public order, since its immediate substance consists in control, subjugation, psychological suppression, and the destruction of the victim’s autonomy. In this regard, the article substantiates the conclusion that the quantitative criterion of repeated episodes, which underlies the current model of criminal-law response, is insufficient and conceptually vulnerable, because the social dangerousness of violence arises already at the moment of the first act of domination, which initiates the process of personal disintegration. The article also examines the practical problem of distinguishing domestic violence from an ordinary domestic conflict. It is argued that the external similarity of certain behavioral manifestations does not justify their automatic conflation, and that proper legal qualification is possible only if the purposefulness of the perpetrator’s conduct is established. A teleological approach is proposed, according to which the decisive factor is not the mere fact of a quarrel, verbal aggression, or emotional tension, but rather the purpose of the influence: in a conflict, a person’s will is directed toward defending a position or persuading the other party, whereas in domestic violence it is directed toward subordination, coercive breaking of the will, control, and suppression of the other person’s freedom. In the author’s view, this distinction should form the basis of the law-enforcement assessment of the actions of police officers and judges. The study concludes that the current model of legal qualification of domestic violence requires conceptual reconsideration.