Функціональна природа розгляду судами справ про адміністративні правопорушення в Україні

Abstract

Статтю присвячено з’ясуванню конституційної природи головної функції судової влади – правосуддя та розмежуванню цієї функції й інших видів юрисдикційної діяльності, що формально здійснюються судом. Вихідною позицією дослідження є теза про те, що за дослідницької передумови, яка полягає у отожненні будь-якої діяльності судді з ухвалення судових рішень з правосуддям, неможливо висунути та перевірити гіпотезу щодо правосудного характеру розгляду справ про адміністративні правопорушення. Між тим, повноваження з розгляду справ про адміністративні правопорушення виконують також органи публічної адміністрації, що саме по собі ставить під сумнів автоматичне віднесення цієї категорії проваджень до правосуддя. Методологічну основу становлять формально-юридичний, системноструктурний, герменевтичний та порівняльно-правовий методи, доповнені аксіологічним аналізом категорії справедливості. Аргументація спирається на філософсько-правове розуміння справедливості (зокрема, у традиції Арістотеля), сучасні стандарти справедливого суду (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) та підходи національної правозастосовної практики щодо «конвенційно-автономного» кримінального характеру окремих адміністративно-деліктних проваджень. Ключовим результатом є доведення того, що провадження у справах про адміністративні правопорушення за своєю правовою природою не зорієнтоване на відновлення природної справедливості як автономної мети, а ґрунтується передусім на вимозі суворого додержання законності та перевірці належності й допустимості доказів, зібраних у межах адміністративної процедури. Обґрунтовано розмежування санкційної та каральної функцій: санкційна функція проявляється у застосуванні примусових заходів превентивновиховного характеру та забезпеченні публічного порядку, тоді як каральна функція пов’язана з публічним осудом і відновленням справедливого балансу, що й становить зміст правосуддя у класичному розумінні. Звідси випливає висновок про функціональну тотожність ролі суду та органів публічної адміністрації у справах про адміністративні правопорушення: попри різний інституційний статус вони реалізують насамперед санкційну, а не правосудну місію. Практичне значення результатів полягає у формуванні підґрунтя для подальшого доктринального перегляду меж судової компетенції та критичної оцінки доцільності збереження за судами повноважень, які за своєю суттю належать до сфери публічного адміністрування. This article aims to clarify the constitutional nature of the core function of the judiciary—justice—and to distinguish this function from other forms of jurisdictional activity that are formally exercised by courts. The starting point of the study is the thesis that, if one adopts the research premise equating any judicial activity resulting in the issuance of court decisions with the administration of justice, it becomes impossible to formulate and test a hypothesis as to whether the consideration of administrative offence cases constitutes justice in its proper sense. Meanwhile, the authority to consider administrative offence cases is also vested in public administration bodies, which in itself casts doubt on the automatic classification of this category of proceedings as the administration of justice. The methodological framework comprises the formal-legal, systemic-structural, hermeneutic, and comparative-law methods, complemented by an axiological analysis of the concept of justice. The argumentation relies on the philosophical and legal understanding of justice (in particular, in the Aristotelian tradition), contemporary fairtrial standards (Article 6 of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms), and approaches developed in national law-enforcement practice regarding the «Convention-autonomous» criminal character of certain administrative-delict proceedings. The key finding is that, by its legal nature, administrative offence proceedings are not oriented toward restoring natural justice as an autonomous objective; rather,they are primarily grounded in the requirement of strict legality and in the verification of the relevance, admissibility, and reliability of evidence collected within the administrative procedure. The article substantiates a distinction between sanctioning and punitive functions: the sanctioning function manifests itself through the application of coercive measures of a preventive and educational nature and the safeguarding of public order, whereas the punitive function is linked to public censure and the restoration of a fair balance, which constitutes the substance of justice in the classical sense. From this, the article concludes that the roles of courts and public administration bodies in administrative offence cases are functionally equivalent: despite their differing institutional status, they primarily carry out a sanctioning rather than a justiceoriented mission. The practical significance of these results lies in providing a foundation for further doctrinal reconsideration of the boundaries of judicial competence and for a critical assessment of the expediency of retaining, within courts’ jurisdiction, powers that in their essence belong to the sphere of public administration.