Цивільна обороноздатність : міждисциплінарні виміри наукової проблеми

Abstract

У статті обґрунтовано доцільність наукового розроблення поняття «цивільна обороноздатність» у контексті повномасштабної та гібридної війни, що ведеться проти України. Актуальність теми визначається потребою, що зростає, в осмисленні ролі цивільного населення у структурі національного спротиву та забезпеченні життєстійкості суспільства в умовах тривалих загроз. Метою дослідження є формулювання міждисциплінарної концептуальної рамки нового терміну, а також визначення його змістового наповнення, структурних компонентів та зв’язків із суміжними категоріями у сфері соціальних, поведінкових і безпекових наук. Для досягнення поставленої мети застосовано методи концептуального аналізу, систематизації, порівняльно-термінологічного розгляду, елементів структурно-функціонального моделювання та синтезу міждисциплінарних підходів. Особливу увагу приділено феноменологічному вивченню психологічних, соціокультурних, аксіологічних і поведінкових детермінант обороноздатності цивільного населення. У результаті проведеного дослідження запропоновано авторське визначення поняття «цивільна обороноздатність» як інтегративної якості індивідів і спільнот, що виявляється у здатності чинити усвідомлений, вмотивований та морально обґрунтований спротив агресору шляхом мобілізації ціннісних, пізнавальних, вольових, комунікативних і соціальноорганізаційних ресурсів. Окреслено шість базових компонентів структури феномену, а саме: ціннісно-мотиваційний, когнітивний, емоційно-вольовий, соціальний, комунікативний і поведінковий. Також запропоновано адаптивно-мобілізаційну модель їх взаємодії. Здійснено відмежування цього поняття від суміжних термінів – таких як психологічна стійкість, мобілізаційна готовність, самоорганізація та опір – з позицій змістової ємності та функціонального призначення. Практична цінність отриманих результатів полягає в можливості застосування запропонованої концептуалізації в розробленні нормативних актів, освітніх програм, психодіагностичних інструментів і стратегічних документів, орієнтованих на підвищення життєстійкості населення та ефективної організації національного спротиву. Підсумки дослідження окреслюють перспективи подальших емпіричних розвідок, спрямованих на операціоналізацію конструкції, адаптацію методик вимірювання та інтеграцію обороноздатності у ширший контекст безпекових політик.

This article substantiates the necessity of scholarly development of the concept of “civil resistance capability” in the context of the full-scale and hybrid war waged against Ukraine. The relevance of the topic stems from the growing need to conceptualize the ole of the civilian population in the architecture of national resistance and in ensuring the resilience of society under prolonged threats. The aim of the study is to formulate an interdisciplinary conceptual framework for this new term and to determine its semantic content, structural components, and its connections with related categories in the fields of social, behavioral, and security sciences. To achieve the stated objective, the research applies methods of conceptual analysis, systematization, comparative-terminological review, elements of structuralfunctional modeling, and interdisciplinary synthesis. Particular attention is paid to the phenomenological exploration of psychological, sociocultural, axiological, and behavioral determinants of the civilian population's resistance capacity. The study proposes an original definition of “civil resistance capability” as an integrative quality of individuals and communities, manifested in the ability to offer conscious, motivated, and morally grounded resistance to an aggressor by mobilizing value-based, cognitive, volitional, communicative, and socioorganizational resources. Six basic structural components of the phenomenon are outlined: value-motivational, cognitive, emotional-volitional, social, communicative, and behavioral. An adaptive-mobilizational model of their interaction is proposed. The concept is distinguished from related terms such as psychological resilience, mobilizational readiness, self-organization, and resistance by examining its semantic capacity and functional designation. The practical value of the results lies in the applicability of the proposed conceptualization to the development of legal frameworks, educational programs, psychodiagnostic tools, and strategic documents aimed at enhancing societal resilience and organizing national resistance effectively. The study’s conclusions identify prospects for future empirical investigations focused on the operationali zation of the construct, adaptation of measurement methodologies, and integration of resistance capability into broader security policies.