В’язнична субкультура та права людини: практика Європейського суду з прав людини

Abstract

Стаття присвячена аналізу практики Європейського суду з прав людини щодо порушень прав ув’язнених, зумовлених існуванням та поширенням в’язничної субкультури й неформальної ієрархії у місцях позбавлення волі. Дослідження здійснюється у контексті євроінтеграційного курсу України та актуальних завдань реформування національної пенітенціарної системи відповідно до європейських стандартів поводження з ув’язненими. Особливу увагу приділено виокремленню ключових проблемних аспектів, які потребують реагування з боку державних органів з метою запобігання системним порушенням прав людини та зниженню ризиків негативних рішень ЄСПЛ проти України у майбутньому. У статті в’язничну субкультуру розглянуто як динамічний соціальний феномен, що формується серед засуджених у відповідь на незадовільні умови утримання, дефіцит ресурсів, формальний характер пенітенціарного контролю та низький рівень довіри до персоналу установ виконання покарань. Обґрунтовано, що неформальна ієрархія, яка виникає в межах такої субкультури, породжує системну дискримінацію, практики сегрегації, соціального приниження та насильства щодо окремих категорій ув’язнених, що в сукупності створює умови, несумісні зі стандартами статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Проведено узагальнювальний аналіз релевантних рішень ЄСПЛ, які умовно систематизовано у дві групи: справи, пов’язані з насильством, сегрегацією та приниженням вразливих категорій ув’язнених з боку інших ув’язнених за мовчазної бездіяльності держави (зокрема «D. v. Latvia», «Rodić and Others v. Bosnia and Herzegovina», «Gjini v. Serbia», «S.P. and Others v. Russia»), та справи щодо активної протидії держав організованим кримінальним ієрархіям у пенітенціарній системі («Ashlarba v. Georgia»). Встановлено, що в більшості випадків ЄСПЛ констатує порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з неспроможністю національних органів забезпечити належний захист заявників від нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, а також відсутністю ефективних превентивних чи компенсаційних механізмів правового захисту. Окремо підкреслено, що, попри виразний дискримінаційний характер неформальної тюремної ієрархії, Суд рідко застосовує статтю 14 Конвенції, оцінюючи подібні ситуації переважно крізь призму статті 3. На підставі аналізу практики ЄСПЛ сформульовано прогноз щодо потенційних правових ризиків для України, зумовлених збереженням елементів в’язничної субкультури та неформальних структур управління у місцях позбавлення волі. Відсутність системної політики протидії цьому явищу та ефективних механізмів захисту прав дискримійованих в’язнів супроводжує ризики винесення проти України рішень за аналогією зі справами інших країн. The article examines the case law of the European Court of Human Rights concerning violations of prisoners’ rights arising from the existence and spread of prison subculture and informal hierarchies within places of deprivation of liberty. The study is conducted in the context of Ukraine’s European integration course and the current objectives of reforming the national penitentiary system in line with European standards on the treatment of detained persons. Particular attention is given to identifying key problematic aspects that require state-level responses in order to prevent systemic human rights violations and reduce the risk of adverse ECtHR judgments against Ukraine in the future. The article conceptualises prison subculture as a dynamic social phenomenon that emerges among prisoners in response to inadequate detention conditions, scarcity of resources, a formalistic approach to penitentiary control, and a low level of trust in prison staff. It substantiates that the informal hierarchy arising within such a subculture generates systemic discrimination, segregation practices, social humiliation, and violence against certain categories of inmates. Collectively, these factors create conditions incompatible with the standards of Article 3 of the European Convention on Human Rights. A generalised analysis of relevant ECtHR judgments is provided, grouped into two conditional categories: cases concerning violence, segregation, and humiliation of vulnerable categories of prisoners by other inmates, occurring with the silent inaction of state authorities (such as D. v. Latvia, Rodić and Others v. Bosnia and Herzegovina, Gjini v. Serbia, S.P. and Others v. Russia); and cases concerning active state efforts to counter organised criminal hierarchies within penitentiary systems (Ashlarba v. Georgia). The analysis shows that in most instances, the ECtHR finds violations of Article 3 of the Convention due to the inability of national authorities to ensure adequate protection of applicants from inhuman or degrading treatment, as well as the absence of effective preventive or compensatory legal remedies. It is further highlighted that, despite the clearly discriminatory nature of informal prison hierarchies, the Court rarely applies Article 14 of the Convention, assessing such situations primarily through the lens of Article 3. Based on the ECtHR’s case law, the article outlines potential legal risks for Ukraine associated with the persistence of elements of prison subculture and informal governance structures in places of detention. The lack of a systemic policy to counter this phenomenon and the absence of effective mechanisms to protect the rights of discriminated prisoners pose foreseeable risks of future ECtHR judgments against Ukraine, mirroring the cases already adjudicated in respect of other countries.